20.04.20, понеділок.
Сьогоднішній день для нас із дружиною особливий. Не тільки тому, що це перший день після Великодня - Поливанний понеділок. У далекому 1985 році у нас народився наш син, наш первісток - Віктор. Минає 15 рік, як його немає, а ми все пам'ятаємо так, наче все було вчора.
Народився син у ніч з п'ятниці на суботу. За традицією квітень було оголошено місячником благоустрою, а на суботу, 20 квітня, заплановано всесоюзний комуністичий суботник (сьогоднішнім учням дивно навіть чути такі слова). В школі тоді була не 5, як тепер, а 6-денка, тобто субота була повноцінним робочим днем, а останній урок в цей день - обов'язкова виховна година. Того дня уроки трохи скоротили і вся школа - близько 200 учнів і вчителів-вирушила в урочище Четвертини, бо робота була там - розчистка території від каміння, хмизу після вирубки та розкорчовки. Я був один на два класи - свій і дружини-45 учнів. Робота йшла гарно, але немало було пустощів, зубоскальства, штовханини ...
Тільки годині о 6 я зміг доїхати до райцентру і побачити змарнілу дружину та свого первістка. Добре, що автобуси їздили часто - 5 рейсів щодня.
Через три роки народилась донечка - Вікторія. Віктор і Вікторія - наші діти. Важкі, але щасливі були часи.
Син був обдарованим, здібним та беручким до навчання і до роботи. Рано навчився говорити, далі читати, рахувати, писати; я майстрував і всі мої інструменти "липли" йому до рук. Всі шкільні роки вчився на "відмінно"+ , легко перемагав на районних олімпіадах з багатьох предметів, їїздив нв обласні .. Душі не чули ми в нашому синові. Якщо буває рай на землі, то він був у нас з дружиною і дітьми.
Син закінчив школу з золотою медаллю; міг поступити в вузи Києва, Харкова чи й за кордон, бо добре вже знав англійську, але вибрав фізфак УжДУ.
На початку першого семестру одразу ж почав показувати свої знання. З англійською трапилась така історія. Викладачка дала тест і попросила написати кілька речень про свою сім'ю, щоб зрозуміти, хто що знає. Всі щось написали, а наш син здав чистий листок. Викладачка образилася і викликала його для розмови на кафедру. Наш син прийшов, привітався і в присутності кількох викладачів англійською почав пояснювати, що завдання, яке було на парі, для нього занадто легке, бо він закінчив два курси ЄШКО, але якщо йому дадуть складніше завдання, то він його обов'язково виконає. Бесіда тривала ще з півгодини; викладачка запропонувала індивідуальне навчання і всі подальші питання з англійською були вирішені.
Найбільше сина зацікавила науково-дослідна робота, оскільки навчання давалося легко і було чимало вільного часу. Він звернувся в одну з лабораторій, де вивчали оптичні властивості напівпровідників. Там його трохм ввели в курс справи, дали кілька книжок по темі і чималу папку з результатими досліджень - довгими незрозумілими колонками цифр, які треба було перетворити в таблиці і графіки та "виловити" серед них бодай-якусь закономірність. Вже до кінця першого курсу він запропонував написати комп'ютерну програму, яка допоможе всі дані впорядкувати. Йому й сказали: "Напиши." Свого комп'ютера в нього не було, а університетський весь час зайнятий. Отож син влітку після сесії знайшов роботу, працював два місяці, а у вересні купив новий ПК. Коштувала покупка більше 1200$. Мову DELPHI син теж знав і робота над програмою почала швидко просуватися. До кінця третього курсу в нього була вже готова стаття в науковий журнал, багато перекладів наукових статей з англійської, робоча комп'ютерна програма, президентська стипендія і запрошення на наукову конференцію в Словаччину; він був закоханий, в нього була дівчина, яка відповідала взаємністю ... Все йшло якнайкраще, можливо, як я думаю зараз, навіть занадто ...
Того року Великдень співпав з травневими святами і син, нарешті, приїхав додому - веселий, щасливий, сповнений мрій і надій. В суботу садили саджанці яблунь і слив, які він купив і привіз напередодні, мріяли, як будемо сидіти в цьому саду на старості; підрізали кущі, гребли опале листя ... В неділю стрічали Великдень, зустрічали гостей і їздили до моїх батьків. У понеділок і вівторок син доопрацьовував свою статтю та матеріали на конференцію. Чотири дні пролетіли як одна мить. А в середу ще вдосвіта поїхав. Біля автобуса бачилися востаннє.
А через місяць - 28 травня 2005 року - прийшла біда - син трагічно загинув.
Наше життя почорніло.
Немає слів, щоб передати наш стан.
Тільки ті люди, котрі теж пережили подібну втрату, нас розуміють.
31 травня був похорон. Зранку - в школі останній дзвінок для учнів, після обіду - останній дзвін для нашого сина. Чорний і важкий час. Не знаємо, чиїми молитвами ми пережили.
Мої переживання почали виливатися якимись химерними віршами; через три роки, у 1988, я їх зібрав і видав окремою збіркою, в пам'ять про сина.
Найважче втрату перенесла наша дочка; вона замкнулася, закам'яніла, зверх всякої міри завантажувала себе роботою. Можливо, саме це і позначилося і на її подальшій трагічній долі.
Сьогодні синові виповнилося б 35.
Нам важко.
Важко і боляче так, наче пройшло не 15 років, не 15 днів, а було вчора.
Щиро дякуємо всім, хто підтримує нас і добрими словами, і справами.
Ось і сьогодні хтось із однокласників приніс на могилу свічку і великодній подарунок.
Живемо якось, бо треба жити, без мрій, без надій і сподівань.
Тягар наш не легшає ...
*** *** ***
Сьогоднішній день для нас із дружиною особливий. Не тільки тому, що це перший день після Великодня - Поливанний понеділок. У далекому 1985 році у нас народився наш син, наш первісток - Віктор. Минає 15 рік, як його немає, а ми все пам'ятаємо так, наче все було вчора.
Народився син у ніч з п'ятниці на суботу. За традицією квітень було оголошено місячником благоустрою, а на суботу, 20 квітня, заплановано всесоюзний комуністичий суботник (сьогоднішнім учням дивно навіть чути такі слова). В школі тоді була не 5, як тепер, а 6-денка, тобто субота була повноцінним робочим днем, а останній урок в цей день - обов'язкова виховна година. Того дня уроки трохи скоротили і вся школа - близько 200 учнів і вчителів-вирушила в урочище Четвертини, бо робота була там - розчистка території від каміння, хмизу після вирубки та розкорчовки. Я був один на два класи - свій і дружини-45 учнів. Робота йшла гарно, але немало було пустощів, зубоскальства, штовханини ...
Тільки годині о 6 я зміг доїхати до райцентру і побачити змарнілу дружину та свого первістка. Добре, що автобуси їздили часто - 5 рейсів щодня.
Через три роки народилась донечка - Вікторія. Віктор і Вікторія - наші діти. Важкі, але щасливі були часи.
Син був обдарованим, здібним та беручким до навчання і до роботи. Рано навчився говорити, далі читати, рахувати, писати; я майстрував і всі мої інструменти "липли" йому до рук. Всі шкільні роки вчився на "відмінно"+ , легко перемагав на районних олімпіадах з багатьох предметів, їїздив нв обласні .. Душі не чули ми в нашому синові. Якщо буває рай на землі, то він був у нас з дружиною і дітьми.
Син закінчив школу з золотою медаллю; міг поступити в вузи Києва, Харкова чи й за кордон, бо добре вже знав англійську, але вибрав фізфак УжДУ.
На початку першого семестру одразу ж почав показувати свої знання. З англійською трапилась така історія. Викладачка дала тест і попросила написати кілька речень про свою сім'ю, щоб зрозуміти, хто що знає. Всі щось написали, а наш син здав чистий листок. Викладачка образилася і викликала його для розмови на кафедру. Наш син прийшов, привітався і в присутності кількох викладачів англійською почав пояснювати, що завдання, яке було на парі, для нього занадто легке, бо він закінчив два курси ЄШКО, але якщо йому дадуть складніше завдання, то він його обов'язково виконає. Бесіда тривала ще з півгодини; викладачка запропонувала індивідуальне навчання і всі подальші питання з англійською були вирішені.
Найбільше сина зацікавила науково-дослідна робота, оскільки навчання давалося легко і було чимало вільного часу. Він звернувся в одну з лабораторій, де вивчали оптичні властивості напівпровідників. Там його трохм ввели в курс справи, дали кілька книжок по темі і чималу папку з результатими досліджень - довгими незрозумілими колонками цифр, які треба було перетворити в таблиці і графіки та "виловити" серед них бодай-якусь закономірність. Вже до кінця першого курсу він запропонував написати комп'ютерну програму, яка допоможе всі дані впорядкувати. Йому й сказали: "Напиши." Свого комп'ютера в нього не було, а університетський весь час зайнятий. Отож син влітку після сесії знайшов роботу, працював два місяці, а у вересні купив новий ПК. Коштувала покупка більше 1200$. Мову DELPHI син теж знав і робота над програмою почала швидко просуватися. До кінця третього курсу в нього була вже готова стаття в науковий журнал, багато перекладів наукових статей з англійської, робоча комп'ютерна програма, президентська стипендія і запрошення на наукову конференцію в Словаччину; він був закоханий, в нього була дівчина, яка відповідала взаємністю ... Все йшло якнайкраще, можливо, як я думаю зараз, навіть занадто ...
Того року Великдень співпав з травневими святами і син, нарешті, приїхав додому - веселий, щасливий, сповнений мрій і надій. В суботу садили саджанці яблунь і слив, які він купив і привіз напередодні, мріяли, як будемо сидіти в цьому саду на старості; підрізали кущі, гребли опале листя ... В неділю стрічали Великдень, зустрічали гостей і їздили до моїх батьків. У понеділок і вівторок син доопрацьовував свою статтю та матеріали на конференцію. Чотири дні пролетіли як одна мить. А в середу ще вдосвіта поїхав. Біля автобуса бачилися востаннє.
А через місяць - 28 травня 2005 року - прийшла біда - син трагічно загинув.
Наше життя почорніло.
Немає слів, щоб передати наш стан.
Тільки ті люди, котрі теж пережили подібну втрату, нас розуміють.
31 травня був похорон. Зранку - в школі останній дзвінок для учнів, після обіду - останній дзвін для нашого сина. Чорний і важкий час. Не знаємо, чиїми молитвами ми пережили.
Мої переживання почали виливатися якимись химерними віршами; через три роки, у 1988, я їх зібрав і видав окремою збіркою, в пам'ять про сина.
Найважче втрату перенесла наша дочка; вона замкнулася, закам'яніла, зверх всякої міри завантажувала себе роботою. Можливо, саме це і позначилося і на її подальшій трагічній долі.
Сьогодні синові виповнилося б 35.
Нам важко.
Важко і боляче так, наче пройшло не 15 років, не 15 днів, а було вчора.
Щиро дякуємо всім, хто підтримує нас і добрими словами, і справами.
Ось і сьогодні хтось із однокласників приніс на могилу свічку і великодній подарунок.
Живемо якось, бо треба жити, без мрій, без надій і сподівань.
Тягар наш не легшає ...
*** *** ***
Я знайшов колиску,
Де синочок спав.
Прочитав записку,
Що колись писав.
Так теплом війнуло,
Наче син десь тут.
Було, та минуло,
Щастя серед пут.
Залишились згадкою
Клапті папірця,
Вічною загадкою -
Посмішка мерця.
Обростали думкою
Ті рядочки слів,
Що ішли із сумкою
У руках послів.
Ще лежить під хусткою
Скручена записка.
Та лишились пусткою
Хата і колиска.
Комментариев нет:
Отправить комментарий