Роль і проблеми української мови у формування
духовної культури.
Наприкінці 2013-14 навчального
року відбулася у нашій школі педрада. Головним питанням порядку денного було:
“Про роботу педколективу по вихованню духовної культури особистості, формування
в учнів власної світоглядної позиції, норм загальнолюдської моралі”. Питання це
як актуальне, так і складне та об’ємне. Розуміючи це, я вибрав для себе трохи
вужче питання: “Формування духовної культури засобами мови”, однак через те, що
я постійно порушую регламент, не вдалося висловити всього. Тому й хотів би
через сайт поділитися своїми міркуваннями.
Духовна культура
– явище надзвичайно складне і багатогранне. Його складові – це мова, знання,
освіта, звичаї, вірування, поведінка, це образотворче мистецтво, музика,
танець, одяг, житло, це ставлення до старших, до релігії, до алкоголю і
куріння, до жінок і сім’ї, до довкілля,…
Найважливіша
складова духовної культури – це мова. Людина оволодіває мовою і з різною
інтенсивністю продовжує збагачувати і розвивати її все життя. Початок цього
процесу – в сім’ї, де дитина засвоює перші слова від батька-матері, потім
дитячий садочок, далі – школа і вчителі молодших класів, ще далі
вчителі-філологи і одночасно з цим – оточення: книги, журнали, засоби масової
інформації, інші люди…
Наші учні
порівняно виховані, нормальні. Ми живемо далеко від великих міст і промислових
центрів; і наші учні, та й ми самі, рідко відвідують театральні вистави,
концерти, виставки, і в цьому розумінні наше духовне життя не багате; разом з
цим у нас немає наркоманії, проституції, насильства та інших негативних явищ,
що притаманні великим містам.
Кожний вчитель, а
найбільше вчителі української мови та літератури, філологи вносять свою частку
у виховання духовної культтури. Помітні і чималі успіхи в цій справі: учні
розмовляють українською, читають, пишуть, беруть участь та здобувають призові
місця в конкурсах та олімпіадах, успішно проходять випробовування ЗНО.
Поряд із великою роботою в цьому напрямку та безсумнівними досягненнями мають
місце певні недоліки та недоробки, до яких намагаюся привернути увагу.
Мова переважної
більшості учнів бідна, словниковий запас – малий. Якщо попросити середнього
учня розповісти про щойно переглянутий фільм, мультфільм чи цікаву передачу, то
розповідь буде приблизно такою: “… а він його наздогнав; а той убік; а він
штовхнув під ноги каток; а той дав сторчака; вони покотилися… Кльово! Клас!!!”
Словники української мови різних укладачів містять 50-60 і більше тисяч слів,
однак навіть кращі учні не
використовують і десятої частини.
У мові наших
учнів присутні чимало діалектизмів, русизмів та молодіжного сленгу. Однак це ще
півбіди; значно гірше те, що учнівська молодь часто вживає слова ненормативної
лексики; дедалі частіше, на жаль, недруковані вислови лунають з екранів
телевізорів, навколо багатьох барів і тусовок, не кажучи вже про інтернет, в
якому на цю тему взагалі ніяких обмежень немає; в деяких художніх творах теж
зустрічаються “гарячі” словечка, дещо завуальовані крапками. Зовсім дико вже
виглядає, коли подібні мовні “терміни” починають вживати наші чарівні дівчата,
бажаючи сподобатись хлопцям та показати свою дорослість. І випадки далеко не
поодинокі. Достатньо зупинитися та послухати галас навколо змагань з футболу,
чи волейболу. Що може протиставити цьому школа? Мацйже нічого: наголос робиться
на тому, що в нас милозвучна, співоча, солов’їна мова, а на інше можна не
звертати уваги. Однак проблема нецензурщини існує і замовчуванням вирішити її
не вдасться.
Вражає техніка
читання. Більшість учнів навіть у старших класах читають монотонно, без
ноголосів та інтонації, без розділових знаків. Тільки окремі учні вміють і
можуть відтворити текст близько до художнього читання. Відповідно, якщо учні
слабко читають, то й не розуміють прочитаного, не вміють виділяти головного і
тим більше висловлювати власної думки. Вивчення мови у перехідних класах
орієнтовано на написання диктанту ДПА у 9 класі та переказу в 11. На мій
погляд, відміна екзаменів з української мови та математики у перехідних класах
та твору у випускному класі - це явний мінус чи навіть провал серед
багатьох кроків у реформуванні системи освіти. Чи стали учні краще вчити та
знати українську мову та літуратуру? Відповідь очевидна – ні. В сьогодніших
умовах написання навіть найпростішого твору у випускному класі – це, без
перебільшення, справжній кошмар, катастрофа. Учні привчилися і звикли, що
будь-яке завдання - чи то твір, чи переказ, чи контрольну – не можна
виконати інакше, ніж списати, здерти, збомбити,… Як бачимо, головні зусилля
спрямовуються не на те, щоб прикластися і чесно вивчити, а на те, щоб у
потрібний момент якось вихитрувати. А з цього й починається виховання духовної
культури.
Щоб добре знати
правила мови і мати великий словниковий запас, треба просто постійно і багато
читати. За моїми спостереженями, культу читання в школі просто немає. Лише
окремі учні відвідують бібліотеку і то рідко; переважна більшість учнів
вбирають інформацію з екранів телевізорів, з інтернету та телефонів. З погляду
учнів, читання творів, рекомендованих програмою з літератури для
кожного класу – справа дуже марудна, прісна і скучна. Любителі читання, звісно
є, але їх значно менше, ніж ми собі уявляємо чи припускаємо. Окрім творів за
програмою, любителів художнього слова користуються популярністю такі твори, як
“Гаррі Поттер”, “Володар Кілець”, “Ерагон” та інша містично-фантастична
література.
Останніми роками
значно збільшилась кількість художніх та інших творів у електронній формі. У
цифровий формат переводяться як старі твори, так і нові, сучасні. Відповідно
дедалі більшої популярності та поширення набувають пристрої для читання
електронних книг, для відтворення інших цифрових записів: звуків, музики,
фото–відео : ноутбуки, нетбуки, смартфони, айфони, телефони, електронні записні
книжки. Всі ці пристрої мають зв’язок з інтернетом: можуть скачувати будь – яку
інформацію. Зрозуміло, що учні віддають перевагу своїм сучасним електронним
пристроям, а не сірим сторінкам творів від майстрів слова світового рівня.
Причому скачують, читають слухають і дивляться зовсім не те, що потрібно за
навчальною програмою, що рекомендує школа, а те, що їм самим подобається, що
самі хочуть і знаходять. І цей процес абсолютно ніким не контролюється.
На фоні активного
використання учнями цифрових сучасних технологій (вже рідко який учень не має
телефона або смартфона) школа безнадійно відстала. Один-два чи навіть
кілька мультемидійних комплексів та з десяток компютерів не рятують становища.
Їх використання саме для вивчення української мови та літуратури мізерне. З
усіх навчальних предметів, а з літератури особливо, існує величезна кількість
цифрових матеріалів у вигляді аудіозаписів, відео та фото матеріалів,
гіпертексту. Окремі аудіозаписи – це цілі радіопостановки: в них звучить голос
диктора, інші актори озвучують пряму мову, чути спів пташок та інші звуки, про
що автор твору розповідає словами. Це щось більше, ніж літературний твір.
Гіпертекст - це теж щось значно більше, ніж друкований на папері текст. Однак
всі ці без перебільшення інформаційні багатства лежать мертвим вантажем, не
використовуються. Мої колеги уявляють ситуацію так: дайте нам усе це, поставте,
забезпечте і т. д., а ми вже будемо використовувати.
Іноді
сперечаємось про те, що у школах є мультимедійна апаратура, з кожним роком її
стає все більше і вона активно використовується; в нашій школі є вже 4 такі
проектори.
Все це так, але
як воно виглядає в цифрах? Маємо 15 класів, щодня в них проводиться понад 80
уроків; на кількох із них використовується мультимедіа? За моїми
спостереженнями, на 1-2, і то не кожного дня. А на інших що? Дошка та крейда,
зошит і книжка, як і 50 років тому.
В ході проведення
загальношкільних виховних заходів часто використовуються конкурси на краще
читання вірша. Один такий відбувся в ході святкування 200-ї річниці з дня
народження Т. Г. Шевченка. Ззовні все гаразд, але й тут мені хотілося висловити
свою окрему думку. Вчителі - філологи скажуть, що я не спеціаліст і просто
намагаюся побачити тріску в чужому оці, не бачачи цілої колоди в своєму, але я
знаю, що від того, як учні читають, який мають запас слів, як взагалі знають
мову, напряму залежить знання ними всіх інших предметів, адже мовою
користуємося всі. Висловлюю свої думки саме з такої позиції.
Прикро, але цього
року в конкурсі не взяли участі випусники 9 та 11 класів; учні цих класів
готуються до ДПА, частина з них до – ЗНО, і шляхом участі в конкурсі мали б
поглиблювати свої знання. Виступи учнів молодших класів завжди приваблють
глядачів своєю старанністю, щирістю та безпосередністю. На цьому фоні найкраще
виглядають виступи учнів середніх класів, зокрема восьмого. 2 учениці з цього
класу декламували уривки з творів Т. Г. Шевченка навіть англійською. Попри
певні безсумнівні акторські здібності вірші повторяються; здебільшого виступи
коротенькі. Складається враження, що вся творчість Кобзаря – це кілька
загальновідомих поезій. Вражає також сприйняття учнями цього дійства, той самий
виховний момент, заради якого, власне, і проводиться конкурс. Якщо учні
молодших і середніх класів уважно слухають та бурхливо реагують на виступи, то
частина старшокласників, якраз тих, кому це, можливо, найбільш потрібно,
поводяться, м’яко кажучи, неадекватно: граються зі своїми телефонами,
штовхаються, упівголоса розмовляють, обсміюючи вбрання та поведінку
виступаючих, демонструючи таким чином повну зневагу і до творчості поета, і до
свого оточення. Час від часу хтось із вчителів, директор чи завуч прикрикують
на цих учнів, закликаючи до порядку, але ефект нетривалий – учні замовкають на
хвилинку, як курчата перед шулікою, а потім знову продовжують розважатися.
Рідко який виступ зачіпає щось у їхніх душах. Та й правду кажучи навіть нами,
дорослими, у нашому темному актовому залі слово Шевченка якось не сприймається.
Занадто великий і разючий контраст між змістом поезій українського генія та
навколишньою обстановкою.
Доречно згадати
про досвід В. О. Сухомлинського, який виводив учнів у поле, у сад, на берег
річки і там проводив уроки літератури. Уявімо собі, що учні після цілоденного
походу розпалюють вогнище, готуються до ночівлі, а вчитель розповідає, як
Шевченко у далекім краю теж увечері відпочиває від муштри, спостерігає, як
сходить зоря і самі собою зринають слова:
“Зоре моя вечірняя,
Зійди над горою.
Поговорим техесенько
В неволі з тобою”.
В такій
обстановці, коли учні наочно бачать, як сходить вечорова зоря, слова поета
сприймаються зовсім інакше, мають величезний виховний вплив і запам’ятовуються
надовго.
В різні пори року
часто спостерігається інше явище – місяць уповні, яке теж викликає у памяті
слова відомої народної пісні:
“Ніч яка місячна, ясная зоряна,
Видно, хоч голки збирай…
Вийди, коханая, працею зморена,
Хоч на хвилиночку в гай”.
Або ще як пише М.
Ю. Лермонтов:
“Выхожу один я на дорогу;
Сквозь туман кремнистый путь блестит;
Ночь така. Пустыня внемлет богу,
И звезда з звездою говорит.”
В художній
літературі можна знайти чимало подібних уривків, які самі собою западають в
душу.
Кожний вчитель, а
особливо вчителі-філологи, на протязі своєї довгої трудової діяльності вносять
щось своє до духовної скарбниці.
Ось ветеран
педагогічної праці Галащук Марія Іллівна, вчитель української мови і
літератури, зібрала і оформила кілька збірок народних пісень, коломийок,
оповідок та вірувань саме у нашій місцевості, серед жителів навколишніх сіл.
Вона - співавтор збірки аналогічної тематики, яку упорядкував та видав інший
ентузіаст – любитель фольклору, лікар за професією, М. Ю. Завадяк. Готуючись до
чергової атестації, оформила чудову папку-портфоліо як результат своєї багатодесятирічної
праці.
Марія Іллівна
брала участь у конкурсі “Вчитель року” ще тоді коли він не був віртуально –
заочним, а доводилося наживо проводити відкритий урок у незнайомому класі,
спілкуватися з іншими конкурсантами, відповідаючи на каверзні запитання,
пропонуючи вихід із складних педагогічних ситуацій, демонструючи свій
професіоналізм. Її учні постійно беруть участь у конкурсах “Рекітське сузір’я”,
ім. П. Яцика, Т. Г. Шевченка та інших. У 2014 році отримала медаль МАЛІЖ “За
визначні успіхи в журналістиці, літературі, мистецтві, благодійництві”.
Зауважимо: іноді
трапляється так, що, бажаючи зробити учня призером, вчитель надміру йому
допомагає, фактично пишучи замість нього. Читаючи такий твір, просто видно
думки дорослої людини. Треба мати почуття міри та відповідальності, щоб конкурс
учнів не перетворювався у конкурс їхніх вчителів. Не складає великих труднощів,
користуючись нашим досвідом, інтернетом та довідковою літературою, написати
будь – який твір чи роботу МАН і дати учневі, щоб прочитав, особливо якщо цей
учень син чи дочка вчителів. Але ж це не зовсім виховання духовної
культури.
До людей, які
зробили значний внесок у скарбницю духовної культури і проявляють вплив саме в
нашій школі, належать, як не дивно, не далекі митці із світовим ім’ям, а саме
наші, місцеві, яких можна побачити, поспілкуватися з ними. Це насамперед наш
заарпатський письменник А. І. Дурунда. Як не запам’ятати його гіркі слова про
“дваццять і п’ять рублів”, які мати простягає Митрику у чорних, порепаних,
складених човником долоньках? Чи про Ціндолю, коли схожа на неї круторога
бродить і в нашій череді?
Це В. Г. Фесенко,
міжгірська поетеса, керівник літстудії “Любисток”, у минулому – вчителька
української мови та літератури, інспектор районного відділу освіти. Пише сама,
збирає та видає твори учнів.
Це В. Ф.
Торчинець, журналіст, організатор і натхненник фестивалю дитячої творчості
“Рекітське сузір’я”, засновник і керівник Малої академії літератури і
журналістики МАЛІЖ, редактор газети для дітей “Сузір’я”.
У нашій школі
відомий у царстві поезії А. А. Урбан, вчитель російської мови і літератури.
Колись починав свою трудову кар’єру вчителем; потім виїхав. Зараз – редактор
газети “Університет “Україна””, автор 3 поетичних збірок: “Вишневий цвіт”
(2006), “Добрий слід на Землі” (2009), “По правді жить” (2012). У
2008 році приїхав на нашу Верховину, на хвилі спогадів написав вірш, який став
гімном нашої школи. Про ці відвідини вже інший журналіст, В. Белень, написав статтю
“Зримі ниті духовного єднання”, розміщену в районній газеті “Верховина”.
В університеті “Україна” урочисто відзначили його 75 – річчя.
Ще одна
неординарна особистість - І. М. Сенько, який теж починав працювати в нашій
школі,а потім, одружившись, переїхав у місто Ужгород, закінчив аспірантуру і
почав займатись науковою роботою. Написав 28 книг, в т. ч. у співавторстві.
Найвідоміші серед них: “Земля з іменем” , “Заповнена анкета, або життєпис Петра
Лінтура”, “І завтра зійде сонце” (казки, притчі нашого краю), “Історія у
дзеркалі літератури” ,“Келичин – рідне село Августина Волошина”.
На формування
духовної культури впливає не тільки українська мова і література, а й інші:
російська, англійська, німецька, які вивчаються у нашій школі. Для нас вчителів,
немає різниці, якою мовою – українською чи російською – читати та розмовляти.
Важко навіть сказати, якою мовою до цього часу прочитано більше
літератури. На наше глибоке переконання, художні твори треба читати тією мовою
якою вони написані: Т. Г. Шевченка – українською, М. В. Гоголя – російською.
Переклад твору ніколи не буває кращим від його оригіналу. Просто незвично
звучить, наприклад назва, твору Ф. М. Достоєвського “Злочин і кара”. Якщо ми
читаємо твори французьких, німецьких, англійських авторів у перекладі, то
тільки тому, що ще не знаємо цих мов, хоча кожен має диплом і у виписці
до нього стоїть з іноземної мови висока оцінка.
Якщо ми –
вчителі-предметники - не знаємо іноземних мов (майже всі в особових справах
пишуть “читаю і перекладаю із словником”), що тоді казати про учнів? Тут
ситуація взагалі провальна. Сильніші учні вчаться не заради реального
спілкування іноземною мовою, а на оцінку – не більше, а слабкі взагалі не
вчаться. Якщо художніх творів українською мовою учні читають мало, то
російською – ще менше, а якоюсь з іноземних мов – не читають зовсім. За роки
ЗНО ще жоден учень не вибрав англійську мову, а за останніх 15 років а то й 20
років ще ніхто з нашої школи не поступив на іноземний факультет.
Пригадаймо для
порівняння ситуацію з іноземною мовою в царській Росії: кожен, хто закінчував
ліцей чи гіимназію (а це були переважно діти дворян), мав уміти розмовляти на
одній з іноземних мов, в ті часи це була переважно французька. У романі Л. М.
Толстого “Война и мир” цілі сторінки написані французькою.
Якщо Україна
вибрала шлях інтеграції з країнами Євросоюзу, то питання володіння іноземними
мовами стає все більш актуальним.