24.05.20, неділя.
Нашому сину виповнилося три роки, коли народилася донечка. Зважаючи на те, що після перенесеної важкої операції лікарі сказали дружині, що дітей у неї не буде, появу ще однієї дитини ми вважали чудом, подарунком долі та були неймовірно щасливі. Назвали дівчинку Вікторією. Найбільше радів появі нової "іграшки" наш син: він не відходив від колиски, термосив немовля і все питав, коли воно вже, нарешті, встане, почне ходити, говорити і гратися з ним.
Через кілька років ми вже спостерігали, як двоє наших голуб'ят спілкуються і граються. Що ще треба батькам ? Майбутнє здавалося щасливим та безхмарним. Хотіли ще дітей, але зважили на серйозні зауваження лікарів про те, що наступна вагітність може бути небезпечною не те що для здоров'я дружини, а й для її життя. З погляду сьогоднішнього часу дарма, мабуть, не наважились.
Діти поволі росли, вчилися, працювали, а ми тішилися. Вікторія теж вдалася кмітливою та розумною, ні в чому не хотіла відставати від брата. Ми бачили в такій змагальності тільки позитивне. Якщо син вподобав природничі предмети, то дочка більше уваги приділяла гуманітарним. Обоє змалку пристрастилися до вивчення англійської, і важко сказати, хто з них досягнув більших успіхів.
Школу син закінчив із золотою медаллю і блискучими перспективами. Вищу освіту вирішив здобувати в УжНУ за спеціальністю "фізика". Після його від'їзду дочка ще більше налягла на навчання; їй дуже не вистачало спілкування з ним і підтримки. Ми душі не чули в нашій Вікторії, робили для неї все, що тільки могли і стиха мріяли про той час, коли й вона закінчить школу і в нашій сім'ї буде двоє студентів.
Коли дочка закінчувала 11 клас у травні 2005, готуючись до екзаменів та випускного балу, прийшла звістка: Віктор помер, загинув. Немає і не буде слів, щоб передати наш стан, наш відчай. Тільки ті люди, котрі втратили дітей як і ми, нас розуміють; більшість - навіть не намагаються і просто не можуть, як багатий ніколи не зрозуміє бідного, ситий - голодного, здоровий - хворого. Події тих днів закарбувалися у нашій пам'яті назавжди. 31 травня в школі був останній дзвінок, а далі - прощання з нашим сином ...
Найбільшої морально-психологічної травми з поміж нас зазнала дочка. Як це так - одного дня ви спілкуєтеся, смієтеся, ділитеся новиними, будуєте плани на майбутнє - а другого дня брата вже немає, його поховали, і це назавжди. Вікторія наче заціпеніла, замкнулася, не плакала, а німо і тупо дивилася все в одну точку ... Чимало зусиль ми доклали, щоб вивести її з цього стану. Упродовж кількох наступних років вона не могла сміятися, безтурботно розважатися у веселих компаніях. Смерть брата залишила в її душі невигойну рану.
Вікторія хотіла стати лікарем-стоматологом і посилено готувалася до екзаменів (ЗНО тільки впроваджувалося); школу закінчила з срібною медаллю. Коли прийшов час подавати документи, ми всі виявилися не готові: ні бажання, ні грошей ... Насилу вмовили дочку подати документи в Мукачівський університет, на педагогічне відділення, спеціальність "вчитель молодших класів". Вона ледве змогла написати диктант; зарахували на платний стаціонар.
Коли у вересні почалося навчання і Вікторія поїхала, наш дім остаточно спустів; всім було важко і допомогти одне одному ми не могли. З її згоди вирішити всиновити чужу дитину з дитбудинку; довго "ходили по муках" за різними паперами, але вже з 13 грудня 2005 року не одно, а троє дітей оселилися в нашій сім'ї - Владислав, Віталія і Костянтин. Дочка вперто і наполегливо "гризла граніт науки" в Мукачеві, а ми намагалися "серце віддавати дітям".
Всі екзамени та заліки дочка здавала тільки на "відмінно" і вже через два роки її перевели на державне навчання і повернули кошти за попередні семестри. Вона не шкодувала себе в роботі, поспішала жити.
Ще через два роки отримала диплом з відзнакою; ще рік вчилася в магістратурі. Паралельно з навчанням відвідувала музичну школу, вчилася грати на акордеоні; закінчила курси та отримала права міжнародного зразка. З труднощами та явним небажанням адміністрації отримала роботу вчителя молодших класів у нашій школі, хоча пропозицій роботи було більше: у Мукачеві, в Криму, в Харкові. Ще рік, заочно, вдосконалювала знання англійської мови.
З усією енергією та запалом молодості взялася втілювати на практиці все те нове та прогресивне у навчанні молодших школярів, чому їх навчали в унівеситеті. Власним коштом зробила в класі капітальний ремонт, купила для роботи комплект мультимедійної апаратури, цифровий фотоапарат, відеокамеру, не кажучи вже про численні паперові посібники. Швидко стала улюбленицею учнів та батьків, її вихованці почали показувати високі результати у навчанні. На жаль, її прагнення, намагання та зусилля адміністрація школи старалась не помічати.
Через три роки роботи в школі з нашою допомогою купила машину: Volkswagen Polo, новеньку в салоні, як і мріяла. В той же час зустріла своє кохання: Миколу П. з сусіднього села. 7 серпня 2014 року відгуляли пишне весілля; молодята почали жити з нами і ми потроху передавали в їхні руки і на їхні плечі наші господарські справи. Нам здавалося, що коли Бог забрав від нас одного сина, то через деякий час дав іншого. Я же ми помилялися ...
Ще під час навчання в університеті у Вікторії траплялися напади сильного і тривалого головного болю; вона рятувалася таблетками, а від нас свій стан приховувала, намагаючись діяти так, як Л. Українка: "Щоб не плакать - я сміялась". Після заміжжя головні болі почастішали, а ми все не помічали, намагаючись догодити молодому подружжю.
Криза настала в лютому 2016 - раптово, невідворотно. Перед тим постійно трималася невисока, але підвищена температура, мучив головний біль, з'явилося безсоння, ... Перепробували ми все, що могли і знали, але нічого не допомагало. Змушені були звернутися до лікарів; Вікторію госпіталізували з важким діагнозом. Півроку з невеликими перервами провела в лікарні; були періоди покращення, однак в цілому хвороба прогресувала, спасіння не було ...
Померла наша донечка на світанку 5 липня 2016 року ...
Наступні дні, тижні, місяці для нас - суцільна чорна смуга. Кожна річ, слово чи дата нагадують про неї, біль втрати безмежна ...
Висловлюємо щиру вдячність рідним і знайомим, хто нас підтримав у той пекельний час і підтримує далі.
Прикро, що чимало з тих, кому я довіряв, допомагав і вважав своїми друзями, обернулися до нас плечима.
В різний час і за різних обставин вчувається мені голос нашої донечки. Вона промовляє одне тільки слово: "Татку !"
Промовляє ніжно, з болем і благанням: "Татку !"
"Татку ..."
Нашому сину виповнилося три роки, коли народилася донечка. Зважаючи на те, що після перенесеної важкої операції лікарі сказали дружині, що дітей у неї не буде, появу ще однієї дитини ми вважали чудом, подарунком долі та були неймовірно щасливі. Назвали дівчинку Вікторією. Найбільше радів появі нової "іграшки" наш син: він не відходив від колиски, термосив немовля і все питав, коли воно вже, нарешті, встане, почне ходити, говорити і гратися з ним.
Через кілька років ми вже спостерігали, як двоє наших голуб'ят спілкуються і граються. Що ще треба батькам ? Майбутнє здавалося щасливим та безхмарним. Хотіли ще дітей, але зважили на серйозні зауваження лікарів про те, що наступна вагітність може бути небезпечною не те що для здоров'я дружини, а й для її життя. З погляду сьогоднішнього часу дарма, мабуть, не наважились.
 |
| Студентка. |
Діти поволі росли, вчилися, працювали, а ми тішилися. Вікторія теж вдалася кмітливою та розумною, ні в чому не хотіла відставати від брата. Ми бачили в такій змагальності тільки позитивне. Якщо син вподобав природничі предмети, то дочка більше уваги приділяла гуманітарним. Обоє змалку пристрастилися до вивчення англійської, і важко сказати, хто з них досягнув більших успіхів.
Школу син закінчив із золотою медаллю і блискучими перспективами. Вищу освіту вирішив здобувати в УжНУ за спеціальністю "фізика". Після його від'їзду дочка ще більше налягла на навчання; їй дуже не вистачало спілкування з ним і підтримки. Ми душі не чули в нашій Вікторії, робили для неї все, що тільки могли і стиха мріяли про той час, коли й вона закінчить школу і в нашій сім'ї буде двоє студентів.
Коли дочка закінчувала 11 клас у травні 2005, готуючись до екзаменів та випускного балу, прийшла звістка: Віктор помер, загинув. Немає і не буде слів, щоб передати наш стан, наш відчай. Тільки ті люди, котрі втратили дітей як і ми, нас розуміють; більшість - навіть не намагаються і просто не можуть, як багатий ніколи не зрозуміє бідного, ситий - голодного, здоровий - хворого. Події тих днів закарбувалися у нашій пам'яті назавжди. 31 травня в школі був останній дзвінок, а далі - прощання з нашим сином ...
Найбільшої морально-психологічної травми з поміж нас зазнала дочка. Як це так - одного дня ви спілкуєтеся, смієтеся, ділитеся новиними, будуєте плани на майбутнє - а другого дня брата вже немає, його поховали, і це назавжди. Вікторія наче заціпеніла, замкнулася, не плакала, а німо і тупо дивилася все в одну точку ... Чимало зусиль ми доклали, щоб вивести її з цього стану. Упродовж кількох наступних років вона не могла сміятися, безтурботно розважатися у веселих компаніях. Смерть брата залишила в її душі невигойну рану.
Вікторія хотіла стати лікарем-стоматологом і посилено готувалася до екзаменів (ЗНО тільки впроваджувалося); школу закінчила з срібною медаллю. Коли прийшов час подавати документи, ми всі виявилися не готові: ні бажання, ні грошей ... Насилу вмовили дочку подати документи в Мукачівський університет, на педагогічне відділення, спеціальність "вчитель молодших класів". Вона ледве змогла написати диктант; зарахували на платний стаціонар.
Коли у вересні почалося навчання і Вікторія поїхала, наш дім остаточно спустів; всім було важко і допомогти одне одному ми не могли. З її згоди вирішити всиновити чужу дитину з дитбудинку; довго "ходили по муках" за різними паперами, але вже з 13 грудня 2005 року не одно, а троє дітей оселилися в нашій сім'ї - Владислав, Віталія і Костянтин. Дочка вперто і наполегливо "гризла граніт науки" в Мукачеві, а ми намагалися "серце віддавати дітям".
Всі екзамени та заліки дочка здавала тільки на "відмінно" і вже через два роки її перевели на державне навчання і повернули кошти за попередні семестри. Вона не шкодувала себе в роботі, поспішала жити.
Ще через два роки отримала диплом з відзнакою; ще рік вчилася в магістратурі. Паралельно з навчанням відвідувала музичну школу, вчилася грати на акордеоні; закінчила курси та отримала права міжнародного зразка. З труднощами та явним небажанням адміністрації отримала роботу вчителя молодших класів у нашій школі, хоча пропозицій роботи було більше: у Мукачеві, в Криму, в Харкові. Ще рік, заочно, вдосконалювала знання англійської мови.
З усією енергією та запалом молодості взялася втілювати на практиці все те нове та прогресивне у навчанні молодших школярів, чому їх навчали в унівеситеті. Власним коштом зробила в класі капітальний ремонт, купила для роботи комплект мультимедійної апаратури, цифровий фотоапарат, відеокамеру, не кажучи вже про численні паперові посібники. Швидко стала улюбленицею учнів та батьків, її вихованці почали показувати високі результати у навчанні. На жаль, її прагнення, намагання та зусилля адміністрація школи старалась не помічати.
 |
| Вчителька. Останнє фото з учнями. |
Через три роки роботи в школі з нашою допомогою купила машину: Volkswagen Polo, новеньку в салоні, як і мріяла. В той же час зустріла своє кохання: Миколу П. з сусіднього села. 7 серпня 2014 року відгуляли пишне весілля; молодята почали жити з нами і ми потроху передавали в їхні руки і на їхні плечі наші господарські справи. Нам здавалося, що коли Бог забрав від нас одного сина, то через деякий час дав іншого. Я же ми помилялися ...
Ще під час навчання в університеті у Вікторії траплялися напади сильного і тривалого головного болю; вона рятувалася таблетками, а від нас свій стан приховувала, намагаючись діяти так, як Л. Українка: "Щоб не плакать - я сміялась". Після заміжжя головні болі почастішали, а ми все не помічали, намагаючись догодити молодому подружжю.
Криза настала в лютому 2016 - раптово, невідворотно. Перед тим постійно трималася невисока, але підвищена температура, мучив головний біль, з'явилося безсоння, ... Перепробували ми все, що могли і знали, але нічого не допомагало. Змушені були звернутися до лікарів; Вікторію госпіталізували з важким діагнозом. Півроку з невеликими перервами провела в лікарні; були періоди покращення, однак в цілому хвороба прогресувала, спасіння не було ...
Померла наша донечка на світанку 5 липня 2016 року ...
Наступні дні, тижні, місяці для нас - суцільна чорна смуга. Кожна річ, слово чи дата нагадують про неї, біль втрати безмежна ...
Висловлюємо щиру вдячність рідним і знайомим, хто нас підтримав у той пекельний час і підтримує далі.
Прикро, що чимало з тих, кому я довіряв, допомагав і вважав своїми друзями, обернулися до нас плечима.
В різний час і за різних обставин вчувається мені голос нашої донечки. Вона промовляє одне тільки слово: "Татку !"
Промовляє ніжно, з болем і благанням: "Татку !"
"Татку ..."
Комментариев нет:
Отправить комментарий