Чорні дні травня 2005-го: прощання із сином

У 2005 році цього дня, 28 травня, була субота. Ми з дружиною зранку, як завжди, зайнялися своїми буденними справами: худобою, сніданком, майстернею, ... Поговорили з сином; у нього все було добре: два екзамени записали "автоматом", ще два - через тиждень; сказав, що піде з хлопцями пограти в футбол, а далі має роботу в бібліотеці. Дружина нагадала, що передамо автобусом сумку з продуктами, щоб зустрів.
До обіду я працював у майстерні, виконуючи черговий столярний заказ, а дружина прибирала у квартирі та готувала сумку. О 12 годині ми виїхали у Майдан, дочекалися автобуса Івано-Франківськ-Ужгород і передали водієм сумку. Додому повернулися близько третьої. Дружина кілька разів набирала знайомий номер, гудки йшли, а телефон не відповідав.
Я повернувся у майстерню і продовжив роботу. Кілька разів у приміщення заходили сусіди, просили щось позичити, я давав, а вони швидко поверталися; захоплений своєю роботою, ніяк не міг зрозуміти, що мені щось хочуть повідомити, але не наважуються. Тільки десь о 6 годині покликали мене до сусідів і там сказали, що нашого сина не знайшли. У село звістка прийшла ще тоді, коли ми відправляли сумку.
Миттю я все зрозумів.
Час помчав.
Зібрали документи, гроші, попросили мого батька на своїй машині відвезти нас в Ужгород. Їхали понад 4 години; прибули близько до опівночі. Всі вікна в гуртожитку світилися, а вікно синової кімнати було темне. Всі його друзі та співмешканці повтікали, поховалися. Ніхто нас не зустрічав, ніхто нічого не знав, на телефонні дзвінки ніхто не відповідав ... Ключів від його кімнати не було. Десь через годину один з його однокурсників прийшов і повідомив, що тіло давно знайшли та відвезли у морг обласної клінічної лікарні.
Більше півгодини умовляли ми чергового лікаря та охоронця пропустити нас до сина; погодились на 2 хв. Це був наш Віктор ...

"Син наш лежав на цементі.

Руки затиснуто вперті.

Істина в цьому моменті -

Всім не уникнути смерті."

"Сльозами вмили ми його лице,
Безвольні руки, що лежать вздовж тіла.
Іще на палець не одяг кільце,
А вже душа до Бога відлетіла ..."

(цитую за своєю збіркою).

Рівно через 2 хв. охоронець із собаками витурив нас за ворота ...

Ночували в фойє гуртожитку, на дивані; сну не було; лежали, ходили, ховаючи розпач, ковтаючи сльози, очікуючи світанку після нестерпно довгої ночі ...

Поки нас не було, тіло сина розпанахали, розпатрали, потім зашили грубими нитками і вранці разом з паперами нам віддали ...
Після довгих перемовин нам дозволили монтировкою відкрити двері (співмешканці сина повтікали, ключів не залишили) і зайти в кімнату. Одяг сина був напоготові: чистий, охайний, випрасуваний, наче нас очікував ... Зібрали його речі, докупили і пішли наряджати ...

"Світла неділя у місті над річкою.

Сонце і зелень, трава і бетон. 

Низка машин безперервною стрічкою,

А гарячий асфальт - нездоланний кордон.

Людський мурашник на тротуарах.

Десь далеко дзвонять у дзвони.

Тремтливий обрій в пухнастих хмарах ...

А я несу синові костюм.

Перехожі дивляться хто байдуже,

Хто з цікавістю, 

Хтось іж жалем та співчуттям ...

А я несу весільний костюм.

Перехожі дають дорогу

І машини зупиняються самі,

Будинки відступають убік ...

А я несу вінчальний костюм.

Сльози застилають дорогу,

Ноги плутаються на асфальті.

Несу цей костюм, як прапор,

Як символ байдужої смерті.

Чи ж для цього я його купив,

Чи таким його мріяв  побачити?

У просторі іду до свого сина,
А в часі віддаляюся від нього.

Сонце чорніє, а вода кривавиться,

Навколо вже не люди, а безшелесні тіні.

З очей, як з вулкана, бурхає розпач ...

І все, як фантастика, а не реальність ..."

(цитую за своєю збіркою).

На допомогу нам прийшли родичі та знайомі, які проживали в місті та дізналися про наше горе. Знайшли машину, домовину, хрест, інші потрібні речі, допомогли все спорядити, бо з нас користі було мало; я тільки оплатив усе (може, й не все, але скільки сказали). 

Син вирушив у свою останню дорогу ...

Вдома нас уже зустрічали родичі, сусіди, колеги по роботі. Все допомогли зробити: зняли труну, перенесли, встановили; жінки готували їжу, хтось годував нашу худобу ...

Ці дні я теж щось робив, кудись їздив, щось привозив, але думками весь час був біля свого сина. Я розумів, що бачу його останні дні, години, і час швидко спливає; тримав його за руку, гладив їжакуватий чубчик. У кутку сиділа моя дочка, в чорному платку, мовчки дивилася в одну точку, час від часу підводячи на нас великі заплакані очиці ... Намагався запам'ятати кожну рисочку дорогого обличчя.

Запам'ятав.

Похорон був 31 травня, у вівторок. В школі цього дня було свято останнього дзвінка. Не знаю, як воно поєднується: у нас - горе, а в когось поруч - свято. У мене був випускний клас, а я не був на роботі два дні, не провів уроки, не заповнив журнали, і ще багато "не"... З точки зору трудового законодавства, правових норм і правил мене можна було звільнити за прогули, невиконання своїх обов'язків чи покарати хто-зна як.  Тодішній директор школи зробив по совісті: поспівчував, підтримав, допоміг. Ми з дружиною вдячні йому, як і всім, хто був з нами в ту важку годину. Надворі дощило, тому панахида відбувалася в спортзалі нашої школи. З університету на двох машинах приїхали кілька студентів та викладачів.

Подивився я на нашого Віктора останній раз, з розпачем і болем промовив: "Синку мій, прощай!"

І ось уже забрали, повезли ...

"Чорна яма дивиться незряче,

Мов обняти мого сина хоче.

Десь далеко чорний ворон кряче,

Молитви сприймаються пророче."

(цитую за своєю збіркою).

Ось так і залишились ми без сина ... 

"Все далі в минуле відходить

Той час, коли в мене був син.

Щось інше та нове приходить

Із темних і вічних глибин."

(з моєї збірки).

Минуло 9 років у 2014; знову я класний керівник випускного класу, а останній дзвінок знову припадає на 31 травня - день похорону нашого сина. Напередодні повідомляю нового вже керівника школи, що не зможу бути на святі, бо в нас заплановані інші заходи в пам'ять про сина. Замість того, щоб поспівчувати та посприяти, новий уже директор зробила цинічний висновок про те, що я "качаю права", що я найгірший класний керівник і не хочу працювати...
З точки зору букви інструкції невелике (на мою думку) порушення є,
а от з точки зору совісті ... ?
Закони, правила, інструкції пишуть люди; вони їх виконують чи порушують, далі змінюють чи скасовують. Норми багатьох законів неоднозначні та нетривалі, а совість - вічна. Коли вчитель протягом тривалого часу приходить випивший на уроки, на педраду, коли кілька днів не з'являється на роботі - це нормально, прийнятно, це навіть геройство. А от коли я не приходжу на свято останнього дзвінка, попередньо повідомивши про наміри, маючи велику душевну потребу (існує  неписане правило: "Потреба закон перемагає") - такий вчинок розцінюється майже як злочин ... Як здоровий не розуміє хворого, як ситий не співчуває голодному, так і наш керівник не відчуває біль моєї втрати.
В останній день травня цього, 2020, року виповнилося рівно 15 літ від того часу. 15 років - не 15 днів. Весь цей час поруч зі мною була моя вірна дружина. Найкращі, найщиріші слова про неї не будуть перебільшенням.

"Світланою зовуть мою лебідку.

Її розмова - наче спів пташини.

Для неї я знайду найкращу квітку, 

Для неї принесу кетяг калини.

Світе мій, яка вона чарівна!

Яка до мене ніжна й золота!

На вроду дивну - заморська царівна, 

На слово втіхи - щира і свята.

Серед усіх жінок її лиш бачу

І тільки їй дарую ці слова.

Вона для мене - талісман удачі,

Вона для дому - світла голова.

Вона готова сину все віддати, 

В її обличчі - біль і каяття.

Вона ротова, як і кожна мати, 

Лягти кістками за своє дитя.

У нас важка і непоправна втрата.

Немає міри ропачу й жалю!

Моя дружина совістю багата

І я її за людяність хвалю."

(з моєї збірки).

Чорні дні в кінці травня наступають для нас щороку. До цієї дати накопичується чимало всіляких справ та потреб: поточних, термінових чи невідкладних, але пріоритетом для нас залишається пам'ять про сина.